Перше знайомство з історичною реконструкцією.

Є подорожі, які перевертають усе з ніг на голову. Іноді це дуже неприємно, іноді з цим доводиться змиритися. А іноді це стає стимулом на всі наступні роки. Для «Князя» і його незмінного керівника це був останній варіант. Достатньо вчасно поїхати далеко від дому, і намічена на місці криза стає хворобою зростання, поштовхом уперед.

Антон Трубніков: «Що в мене було з обладунків? Кольчуга, шолом із бармицею, непоганий щит, навіть зараз би він покотив… Загалом, я причепурився, взяв із собою Олега, Тюленя, Ксюху. Подав офіційний запит від клубу «Князь». Ми стали першим клубом від України, який виїхав на «Виборг»! У нас навіть є фото, де ми гордо стоїмо з прапором України.

Але ось ми доїхали до «Виборга» – і, о жах! Усе те, що я бачив на фото, виявилося залізним. Ми ж думали, що це добре пофарбований текстоліт! Списи, алебарди, коулзи – усе, усе, усе залізне! І ми з текстолітовими мечами… Ну, мечі ми швидко сховали. Коли хтось їх побачив, ми сказали: «Розумієш, митниця, всі ці речі.. Залізні мечі забрали, а так-то в нас усе в залізі».

Ось так ми й приїхали на розвідку – у кольчугах на светри. Загалом, здебільшого фотографувалися. Ходили в костюмах, які бугурти?

Я коли побачив бугурт «сто на сто» на Виборзі.. Це ж не те, що зараз! Це уколи в обличчя, повний безлад. Маршалів – одна людина з мікрофоном, жодних суддів, усіх команд – «поїхали» й «стоп бій». Правила: «Ну, намагайтеся не колоти в очі. І ми не колемо в пах». Ніби не колемо. Реально там таке творилося – я сидів зовсім приголомшений. Зробив близько 500 фотографій, на тодішню свою мильницю з плівкою. І зрозумів – це інший всесвіт. Ось я щойно розповідав – драккар із дерев’яшок, турніри вперше на дереві, це в нас було. А тут – суцільна сталь. Якраз зароджувався клуб «Берн» — це був їхній перший рік, усіх розривав «Лівонський орден», ПЛК, усі ці мутанти з Тули, Пскова в повних готіках

Ігор (Тюлень): А нас уже в цей час почали потихеньку з руху переть. Ми без тебе з’їздили на Немирівку, нам сказали там, що ми гопники.

Антон Трубніков: Ну так, ви зрозуміли, що бути одягненими й тренованими погано, бо за це починають гнобити в деяких місцях.

Ігор (Тюлень): Боялися по факту самої присутності.

Антон Трубніков: Ну, з рольовими іграми тоді ще нічого не було зрозуміло, але те, що я побачив у Росії – мене вразило. Я приїхав, зібрав наших – людей двадцять прийшло. Розповів їм, що бачив. У мене ж був просто переворот свідомості. Тут я жахлива людина, моїх падаванів не пускають на ігри за жорстокість, а там – я не те що початківець, я просто нуль без палички у светрі зі щитом із фанери. Я зрозумів, що щось не те. Але потім ще була в нас весна 2004 року. Ми готувалися активніше, підігнали союзників.

Ігор (Тюлень): «Серпень 2004 року – гра «Повернення Саурона». Ми стояли з Харадом. Це начебто як темні, але вони борються за владу. Ми були не головні, там головні в таборі були».

Антон Трубніков: Серпень. Полігон «чудовий» — яблука, калюжі на дорогах, нічого не видно взагалі. І чудова компанія, і стіл із чотирьох підносів для цегли. Пам’ятаю, я приїхав, речі всі вивантажив, лежу. Ну й дивлюся – люди ходять. Ну, я їм сказав – мовляв, хлопці, давайте, підключайтеся. І якісь добрі хіпани нам перетягали всі речі. Ну, ми їх якось віддячили – дякую сказали, заплатили якось. І мої хлопці прибігають – а речі вже всі перенесені. І ми будуємо фортецю – це була маячня.

Валентин Калін: А від станції ми бігли до полігону бігом. Це був такий марш-кидок, щоправда, наліг­ке. Один із наших кричить: «Я не можу більше бігти, я буду котитися». Там був такий пологий схил, він ліг і покотився.

Антон Трубніков: Як там ситуація вийшла з-під контролю, я досі не пам’ятаю. Але пам’ятаю я одне. Тільки пішла гра, як ми взяли в полон людей п’ять. Просто повз нас усі ходили до майстерятника, табір так вигідно стояв.

Валентин Калін: Так, усі ходили, і ми їх просто натовпами до нас заганяли в полон, по три, по п’ять людей.

Антон Трубніков: А вранці першого дня нас пішов виносити весь полігон.

Валентин Калін: Бо ми всіх образили. Взагалі всіх.

Антон Трубніков: Добре ми там тусувалися. І саме ось на тій грі був перший бугурт. Це Ігор Зотов придумав нові правила, перші бугуртні – відмовитися від хітів і битися, поки б’єшся.

Валентин Калін: Там у мене вийшло те, що досі не виходить. Нормально працювати в парі. Ми тоді з Льошею (Перехідником) так працювали, стільки народу поклали. Він бив, а я заходив ззаду.

Антон Трубніков: Ще гра запам’яталася епічним підйомом о сьомій ранку й довгим штурмом із відходами та драбинами.

Валентин Калін: Спочатку ми пішли захоплювати Харад…тобто ні, присягати їм на вірність, а вже потім захопили головний табір. Ми зайшли, Антон почав розмовляти, а ми поки стали так, щоб одразу підірватися й захопити табір. Тільки він меч дістав – як ми одразу зарубали охорону, відчинили ворота решті наших. Нас ще намагалися отруїти цукерками й водичкою, але ми нічого не їли й не пили. А метрів за сто знаходився Мордор, там почули, що в союзників щось дивне коїться – і стягнулися подивитися. І побачили, що табір захоплено. Ми зібрали всі колоди, що були в таборі, накидали їх упоперек воріт, щоб забарикадуватися зсередини. У цей час ми робили підкоп, щоб вийти з фортеці з іншого боку. А я підпирав ворота, так. Мені тоді ще в потилицю тараном влучили. Нас перебили врешті-решт.

Антон Трубніков: Відпочили в мертв’ятнику й потім пішли в Мордор. І вкрали в них ворота. Спершу ми намагалися їх штурмувати, але вони зробили точно як ми – завалили ворота. Тому ми підійшли, прикрившись щитами, й ворота просто відірвали. І вночі ми якось їх гнобили теж. Дві нічні вилазки в нас було.

Загалом нас усі любили. Я як зараз пам’ятаю – коли нас вранці прийшли виносити, переговорників очолював Ваня Падре. Ми запитали, в чому суть претензій – так у відповідь тиша. Я сказав: «Ну, хочете війни – бийтеся». І ми почали махатися. Потім ми діставали Мордор нічними вилазками, особливо коли провалився штурм. І коли ми прийшли вночі вчергове, Саурон закотив істерику, що він грає тільки до сьомої години. Багато, загалом, було цікавого. Врешті-решт я розбудив майстра рано вранці й заявив, що ми йдемо штурмувати Мордор рівно з початком бойового часу – о сьомій ранку. Взяв Мінігана й ще когось, зібралися, одягли обладунки й пішли. Ми бігли так швидко, що почали штурм о чверть на восьму й узяли Мордор дуже швидко, з наскоку.

Валентин Калін: Ну просто заходимо, збираємо всю зброю, ховаємо, поки вони прокинулися – а ми вже зайняли табір.

Антон Трубніков: Так. Табір узяли, Саурон кидає корону, мовляв, я так не граю, в усіх істерика – а ми просто вступну виконали. Політична гра на цьому моменті в нас закінчилася. А вже потім

Валентин Калін: Ми ще тоді тренували стрій, на нас розбігався Зотов – і ми його мали утримати.

Антон Трубніков: Загалом, ми тоді вперше повоювали за першими бугуртними правилами, нам уперше стало це цікаво. І ось це в нас епічно закінчився 2003 рік. Потім почалася підготовка до «Відьмака 2004».

Ігор (Тюлень): Я пам’ятаю рекламу цієї гри. Обіцяли щось неможливе – і автобуси будуть розвозити, і кілька кабаків, ми читали, обливалися слиною. Але щось у нас не склалося.

Антон Трубніков: Як би там не було, ми до цієї гри підготувалися нормально, прийшло до нас нове поповнення, підготовка відбулася без проблем. Жодних особливих нововведень у нас не було, була хіба що пара нових кольчужок і дюралеві мечі. Але вони гнулися, тож були радше гарні, ніж практичні, та й замість стьоганок залишалися светри. Нам здавалося, що ми круті, і в нас усього вистачає. Приїхали ми на «Відьмака», і туди ж приїхали Київ і Одеса, які вже роки два робили собі більш-менш правильний чотирнадцятий вік. І ми зрозуміли, що щось пора міняти. Ну це типова проблема в боях чотирнадцятого віку проти десятого-одинадцятого, ось ми й почали відгрібати. В полі нас розкатали. Крім того, там був доволі серйозний безлад, що призвів до серйозної травми. Почалося справжнє непорозуміння й ненависть.

Ігор (Тюлень): Бугуртні правила фактично переросли на весь полігон, а Харків готовий до цього не був.

Антон Трубніков: Ну, з цим треба було далі якось працювати. Ми думати стали. Воювали таранами, вигадували різні хитрощі. Нарешті відбувся штурм Цинтри, при якому нас спочатку теж розкатали за допомогою лучників і важких бійців. На той момент я вже бачив «Виборг», розуміння в мене було, але зробити ми нічого не могли. Другий штурм «Цинтри» дуже суворий був – і травми, і ті, хто втрачає свідомість у строю, спека, тиснява, м’ясорубка. Це можна довго описувати.

До речі, на цій грі в нас знову був кабак, щоправда, торгував він не дуже вдало. Я на все життя напився «Ром-коли», більше не хочу.

Валентин Калін: А ще в нас тоді повстання було, змова справжня. Відьмак – це ж середньовіччя, інтриги, ми теж так вирішили.

Антон Трубніков: Ну так, я прийшов у табір, а мене скидають. Загалом, потім ми повернулися й стали міркувати, як переозброюватися. Потім ми ще з’їздили до Полтави, але там було повне розслаблення, гра добра, нескладна – відпочивали. А в 2004 році було затишшя. Взимку 2004 року ми якось усі розійшлися, майже не спілкувалися. Я з’їхав жити окремо від сім’ї, у мене були свої проблеми, і клубом взагалі не займався.

Валентин Калін: У 2004 році…все почалося з того, що вітчим одного нашого одноклубника вивіз нас на машині типу «буханка».

Олексій Перехідник: Це на кшталт «швидкої допомоги», знаєте, стара зелена така, там всередині дві лавки. І їхало людей двадцять, насипом.

Валентин Калін: Сам не розумію, як, але ми якось туди зайшли, якось дуже чудово розмістилися, а речі наші їхали з Антоном на машині. На чомусь на кшталт «Газелі». Ми якось у «буханку» утрамбувалися, удвадцятьох, потім сіло ще шість людей. Ви уявляєте, скільки нас у цій штуці загалом було? Вона не була розрахована на це, тож їхали ми штабелями. Хто зайшов останній – той молодець. Він їхав на всіх зверху. Посеред дороги, поки ми їхали, нас зупинила міліція. Природно, такі натовпи возити в машині одночасно не можна. Тому справа була як у «Полі чудес» — візьміть грошенят і не відкривайте чорну скриньку. Нам дуже пощастило, що міліціонер спокусився, і ми поїхали далі.

Місце проведення шукали ми довго, але найчудовіший момент був – коли ми почали вивантажуватися з машини на очах у здивованої публіки.

Перехідник: Ми вилазили один за одним. Перші п’ять людей було ще нічого, а потім глядачі почали збігатися подивитися, що далі.

Валентин Калін: Ми пішки пішли на місце базування табору. Народу було незліченно. З нами ще був Олег Юрченко, Макс, Святослав Маланов, він же Тюлень…їм було по 21-22 роки, але коли нам було в той самий час по 16 – самі розумієте, вони були для нас великі дядьки. Та взагалі це були як небожителі, вони ж починали разом з Антоном. Але вони купили собі мегапафосні дюралеві мечі, виглядали чудово в нових пафосних стьоганках, але з одного удару меч згинався. А ми були хто в чому, хто в светрах…але в хороших шоломах, бо голова важливіша за все. У таборі було ще дві команди, крім нас – у тому числі наші дуже старі союзники. Це були «Їжаки» і ще одні відщепенці, які відкололися від «Їжаків» і зробили свою команду. Тоді в нас було багато лучників, які з нами виїхали, хоча виявилося, що ось уже там лучники були не потрібні, бо війна була жорстка. На шикування ми запізнилися, на відкриття гри, бо будували табір, фортецю й звичайні наметики. Одягнені ми були пафосно – жодних мішків і кросівок, кирзові чоботи.

Все почалося з того, що ми пішли задовольняти его Антона, прийшли в табір киян. Вони напружилися – що це хтось прийшов під табір і шикувався? Великого мастера не було, а якийсь помічник мастера почав спершу нервуватися. Ми пояснили, що виступаємо мирно, а Антон поговорив із місцевими, і ми розійшлися по таборах.

Олексій Перехідник: …але коли набігли стокілограмові дядьки, вони нас просто порозкидали.

Валентин Калін: …розкидали нас, затоптали, так.

Олексій Перехідник: …під стінами Цинтри так і було. Біг назустріч киянин, засунувши меч за пояс, хапав за ногу й кидав, усе. Особливо найнижчих так і знешкоджували. Поки я дивився, як товариш летить – мене теж уже пригорнули.

Валентин Калін: і ми мертвими зайшли в Цинтру й шикувалися там. Вийшов такий момент… один із бійців порушив правила, забіг через віртуальну сцену (оцю мега-білу ниточку»), і вдарив мене по голові.

Олексій Перехідник: Краще зараз отримати по голові будь-якою алебардою, ніж тією штукою, якою вдарили Валентина тоді.

Валентин Калін: Цинтру так і не взяли, а ми пішли до себе в табір. Ми почали готувати таран. І хлопці принесли перше колоду, а ми в цей час були в дозорі – я й ще один хлопець. І тут Олег Юрченко запропонував влаштувати бунт, щоб усе було не надто гладко. Я не знав, чим це загрожує, я був новачок. А планували вони, ні багато ні мало, скинути Антона. Бунт довелося підтримати – я ж був молодший за званням.

Олексій Перехідник: А я стояв тим часом із колодою, я останнім її ніс і взагалі не зрозумів, що відбувається, я тільки зрозумів, що ми якось застопорилися на вході в табір, і ні про що таке не підозрював. А оскільки нести було важко, то я вчинив такий собі маневр троля – і вніс усе це в табір єдиним поривом.

Валентин Калін: А я стільки вже простояв у дозорі, що жахливо хотів їсти. Я був готовий убити й скинути кого завгодно, аби тільки поїсти. Бунт не вдався взагалі якось… Довелося всім таки робити тарани.

Олексій Перехідник: Сенс же був у чому – Антон теж ішов із наступною колодою, і завдання було не пустити його в табір, ось такий бунт був. Але не вийшло.

Валентин Калін: Усю ніч ми робили ці тарани, а в мене рука відвалювалася. Товариш, якого звали Бобер, сказав, що більше не може – і пішов спати. І я пішов робити сам. Ось зараз я б так уже не зміг, а тоді, видно, був сильно мотивований, уявляєте, наскільки… Вранці під Цинтрою був штурм. Тарани були прив’язані до поперечин фортеці, розгойдувалися й били по шоломах. Ось я не знаю, що було всередині тих шоломів – мені здається, все ж не мозок. Але вони йшли й йшли на приступ, ломилися в «коридор смерті», отримували тараном і знову поверталися.

Олексій Перехідник: Ну, в них був хороший рівень обладунків. У таких європейських шоломах і зараз вийти не соромно загалом.

Валентин Калін: Не пам’ятаю я, чим той штурм закінчився й чи закінчився взагалі чимось.

Перехідник: Маневри з таранами назвали «харківським снайперизмом», ставлячи нам його в провину й киваючи на те, що придумав це Антон.

Загалом рівень битв постійно зростав у геометричній прогресії, зростала жорсткість і кількість отриманих травм. А рівень спорядження залишався тим самим. Це дуже погано позначалося на всьому, бо яким би ти хоробрим і сильним не був, коли через тонкий шолом серйозно прилітає – то не повоюєш.

Валентин Калін: Такою була наша остання рольова гра. Більше з того моменту ми на рольові ігри їздити не хотіли й не хочемо. Ми займаємося тільки історичними фестивалями.

Загалом ось на цьому місці в людей часто відбувається «криза жанру», й інтерес до історії заміщується чимось іншим – більш спортивним або більш академічним. Але не в цьому випадку. Клуб «Князь» увійшов у середину двотисячних, загалом, звичайним бойовим клубом, але з незвичайним прагненням все одно розвиватися в обраному напрямку. І ось тут-то почалося найцікавіше. Тому що для того, щоб навчатися нового, в ті часи абсолютно обов’язково було багато подорожувати. Це вкрай потрібно й зараз – але тоді у вас просто не могло поблизу бути нічого навіть схожого за рівнем на те, що відкривалося, варто було переїхати кордон України. І довелося його переїжджати.