Історія клубу «Князь» — це передусім історія про людей, які дуже люблять те, що роблять, і залишаються вірними своєму захопленню рік за роком. Все інше змінюється – економічні умови, особисті обставини, тенденції в історичній реконструкції, пріоритети й уміння учасників клубу. Змінювався і склад, оскільки природне вибуття людей в історичній реконструкції – справа звичайна, хтось іде в інші захоплення та повсякденне життя, хтось залишається. Але клуб завжди був спільнотою людей, які люблять свою справу.

Почалася вона задовго до того, як клуб «Князь» отримав свою гучну назву та статус клубу.

Згадує керівник клубу та незмінний натхненник його учасників Антон Трубников:

«У 1997 році я дізнався про рольові ігри, поїхав на гру «Королі ночі» з однокласниками та їхніми друзями. Ми зрозуміли, що це круто, захопливо, але можна робити крутіше. На наступну гру ми вже поїхали більш підготовленим колективом, це була гра «Дакійські війни». Обидві гри проходили на полігоні Соколово (прим. – під Харковом). Там ми були дуже задоволені – ліс, емоції, спілкування, свобода, шалений страх перших боїв… Я близько п’яти годин одного разу просидів у засідці. На «Дакію» я купив перший свій шолом, він був із дюралюмінієвого листа, зігнутого під форму голови. Надягав я його на шапку-вушанку, причому дитячу, з баранячим начосом. Ось це смішно – шолом добре захищав збоку та обличчя, потилицю захищав, а ось зверху це було шість або вісім металевих променів із болтом по центру – вгадайте, куди цей болт упирався у разі удару. І ось дюралюміній – він був досить щільний, а верхні «пелюстки» — мені зробили з алюмінію. А алюміній дуже м’який метал, його дуже легко зігнути. Але при цьому шолом виглядав як шолом, і мені від нього було боляче, бо били по ньому запросто: думали, що голова захищена. Я його не носив і прямо на тій самій грі й продав. Зброєю в мене були дві лижі – а-ля два гладіуси, вбрання в мене було – шотландський плед і туніка, і чоботи в мене були хромові. Ми з першої гри всі були в чоботях. Порівняно з кедами переважної більшості… так це було дуже непогано!

Наш перший склад – ми тоді були командою, а не клубом, так тоді було прийнято.. – це був я, Ульяшов, мій однокласник, Олександр Білозор, Сатурн, він же Антон Бригадінов, Лелека, він же Юрій Півненко. Це люди, які на старих фотографіях. У нас не було логотипу, ми просто тусувалися разом. А потім.. ми вирішили зробити команду, що було логічно та епічно. Я навіть не пам’ятаю, як це сталося, але ми обросли друзями та знайомими, і нас стало дванадцять. Ми облаштували галявину на узліссі біля лісу (це Харків, зупинка Інститут Низьких температур). Ми були першими рольовиками, які взагалі стали там тренуватися, а потім там збиралися вже всі. Потім треба було придумати назву, але передусім нам потрібен був логотип. З цього приводу в мене вдома відбулися збори. Назвалися ми «Сіверянин» — тому що нас цікавили Сіверські землі. Чомусь тоді одразу з’явилася ідея, що ми будемо займатися реконструкцією, щоправда, рольовою, такою, як її тоді уявляли собі. Ми вирішили робити не гномів або ельфів, а когось історичного. Ми вирішили, що ми будемо слов’янами. Загалом, тоді всі займалися вікінгами, а найближче до вікінгів – слов’яни. Ми не розуміли, яким століттям займаємося, але ми найближче були до десятого століття. Це досить близько за кроєм одягу та іншим до вікінгів, але все ж таки ми якось відокремилися. Логотип придумав хтось Вова Док – він намалював сонечко, ми довго думали над кольором, а потім уперлися в асортимент фарби на ринку. Фарба нам підходила лише така, якою можна фарбувати щити, і ось із всілякої оранжевої палітри ми вибрали більш насичений червоний колір, менш хімічний і гарний. Чорно-червоний колір виглядає яскраво, лякає ворогів. Ви ж розумієте, це не аватарка у Вас в «Контакті», все має бути суворо. Нас часто тепер звинувачують, що наш логотип занадто похмурий. Але він випромінює радість для тих, хто знає, а решту він має залякувати. Тоді нам було по сімнадцять років, нам хотілося всіх пригнічувати.. Сенс був у тому, що ми збиралися, і ми хотіли виглядати одразу яскраво виглядати. Ми не були неформалами, загалом кістяк у нас був серйозний. Досягти наших цілей виявилося не так просто. А поки ми спілкувалися з доволі незрозумілими людьми, ходили на якісь тренування в лісі, в парку Горького. Але щось робили».

Доклубний етап: фанера і дерево

Антон Трубников: «Клуб «Князь» почав формуватися, коли у нас у складі з’явився перший історик. Ми якраз тоді усвідомили, що ми слов’яни. Побачили мигдалеподібні щити, почали їх робити для себе.

Ось тепер уявіть собі. Нам усім по сімнадцять років. Ми хочемо купити фанеру. Знаходимо оголошення, дзвонимо, купуємо фанеру. На Новій Баварії. Поняття не маю, чому ми не шукали більш зручних варіантів. Продавець може зустрітися лише ввечері – він після роботи. Зима. Темно. Якийсь чоловік, якийсь підвал. Я досі в тому районі чотири рази в житті всього був. Ми вчотирьох їдемо за фанерою. Машини ні в кого немає. Як ми довезли ці два листи фанери додому – я не пам’ятаю. Якось дістались до Південного вокзалу, сіли в сороковий тролейбус – о диво! – здивували всіх, завантаживши задній майданчик, доїхали до зупинки Інститут Низьких температур, кудись занесли. Вранці взялися пиляти щити. Не чимось там, а ручною пилкою! Обкреслили контур і взялися за справу. На перилах у під’їзді, де розташована моя стара квартира, досі є надпили, тому що ми притуляли до них фанеру. Ну й напиляли у кого як вийшло. У когось вийшло кутасто, хтось старався більше, і щит вийшов більш схожим на мигдалеподібний. Щити були величезні – але так тоді було модно, щоб за щит можна було сховатися повністю, поставивши його на землю. Коли я втомлювався стояти з цим щитом, я кінчик упирав у хромовий чобіт.

У 1999 році ми виїхали на першу свою командну гру – з цими логотипами, у нас уже були в усіх шоломи, тоді це коштувало двадцять п’ять гривень за одну людину. Кумедно, що тоді була чомусь традиція зі шолома пити, і не любили, щоб шолом протікав. Про обладунки я нічого не пам’ятаю, стьоганок тоді не було. Були в нас мечі – липові, в сенсі вирізали ми їх із липи. І щити з логотипом, навіть обшиті шкірою, але з дверними ручками. І костюми були. Пристойно ми екіпірувалися на той час.

Мова йде про гру «Хоробре серце», яка проходила на Есхарі навесні 1999 року. Ми там були шотландцями, ось тільки назву клану не пам’ятаю. У фортеці, крім нас, жили ще так звані чорно-зелені та команда якогось Хрюші, його звали Влад, а ось прізвище я не пам’ятаю.

Ми вперше зустрілися із серйозною вилазкою команди «Йомс». Вийшли на нічну «маніячку» — і виявилося, що ми більше не мисливці, а жертви. Сорок хвилин знущань! Все закінчилося дружньою випивкою. З молодшим складом цієї команди ми вже якось спілкувалися, а зі старшими ні. «Йомсів» тоді всі боялися, і ми боялися разом з усіма. Було кого боятися і на кого орієнтуватися – це взагалі-то круто. Вони всіх пригнічували, ми не хотіли здаватися, хоча нас пригнічували теж. Було весело.

Гра була дуже цікава, ми її як для команди-початківця непогано провели.

Восени того ж року в нас була ще одна гра – «Русь Споконвічна».

Там вже були ми та чорно-зелені. Це були відмінні союзники, приємні хлопці, іноді навіть здається, що майже васали. Гра відзначилася тим, що ми вперше побудували фортецю. Свою власну. Це було місто Чернігів, ми – команда «Сіверянин», відмінно все збігалося. Вперше ми взяли на гру армійську палатку-шатро. Про історичні шатра мова не йшла навіть у теорії, тому що їх просто ні в кого не було, а ось шатрового типу палатка – це було просто чудово.

Треба зазначити, що в ті часи просто не було реконструкції як такої, і всі сучасні батьки цього руху, знамениті турнірники, всі, хто складає основу історичної реконструкції зараз – займалися рольовими іграми. Ігри були напівісторичні, і найбільші з них проходили саме під Харковом. Для тих, хто хотів тримати в руках якусь зброю та ходити в якихось обладунках, альтернативи іграм не було.

Доволі повноконтактні бої вже проходили. В голову бити було не можна, але все одно всі били, слабкі не стримували себе, щоб вважатися сильними, а сильні – просто так. Тому билися, як виходить, хоча старалися травм не завдавати. Було досить жорстко для того рівня обладунків, вірніше, їхньої відсутності.

Так ось, ми побудували дуже гарну фортецю. Чотири метри стіни в один бік, чотири в інший, донжон, підйомні сходи, високі ворота, так званий коридор смерті. Ми будували фортецю дуже довго, витратили багато грошей і сил… дошки возили, єдині, хто купив дошки. Купили мокру дешеву сосну – уявіть вісім шестиметрових дощок, дуже важких. Найняти машину не було можливості, тож ми доставляли дошки пішки через усе місто, на квартиру до людини, від якої належало виїжджати на гру.

Зате в нас уперше в історії клубу на грі був стіл. Найняли машину «Урал», привезли всі речі на полігон… наш стіл десь міг навіть на фотографіях зберегтися. Усім зліпили глиняний посуд – своїми руками, кривенький, але автентичний. Я з дому витягнув усе, що виглядало історично, три скатертини, білі з синьою вишивкою, бабусині глечики, дерев’яні ложки. Бабуся досі пробачити не може.

І ось – ліс, Есхар і сервірування столу під Хохлому. Немає слів!

Ми відмінно пограли і вперше сильно напилися. Це правда та історія. Тоді всі пили, і пили багато.

Ще гра запам’яталася тараном, серйозними злетами та падіннями. Перед грою в нас був сильний ворог – хазари, яких очолював якийсь Ретт. Нам треба було собі вигадати ворога, ось ми його вигадали, роздули це все, і належав нам штурм. Перемогти ми якось перемогли, але коли я пішов у якихось справах, то на зворотному шляху дізнався, що моя команда повністю перебита, а величезна армія йде на нашу фортецю. Я залишився зовсім один. У фортеці людей п’ять наших союзників. Я пристроївся у хвіст цієї армії – там були хлопці в добрих римських обладунках. Пройшов усіх, поступово, базікаючи з ними, дійшов до імператора й убив його. За правилами зрубування голови зображувалося ударом по плечу. Ну і все..я вбив імператора, охорона оторопіла, звісно, мене в підсумку вбили, але повагу я викликав. Все це було весело та цікаво, була сформована команда. Клубу «Князь», звісно, ще не було. Саме тоді в нас з’явився Максим Мазур, з’явився Олег Юрченко, Святослав Маланов…»

Олег Юрченко: «Все почалося у 1998 році. Тоді я закінчував школу. Одного разу мій товариш, Саша Білозор, приніс на заняття шолом і розповів про те, що разом із хлопцями займається рольовими іграми – на той момент поняття історичної реконструкції ще не було. Саша розповів про тренування та виїзні ігри.

Мені стало цікаво, і я теж вирішив взяти в цьому участь. Вперше потрапив на тренування взимку. Все відбувалося в Харківському лісопарку. Там на мене вперше приміряли «обладунки», дали в руки щит і дерев’яну палицю, поставили навпроти незнайомого хлопця і сказали: «Бийся!». Звісно ж, жодних навичок боротьби в мене не було, але оцінили вже те, що не злякався і прийняли до свого товариства.

Ми щотижня збиралися на тренування. Поступово я почав робити обладунки – першу кольчугу плів із дроту самостійно, причому робив це не лише у вільний час, а іноді й на парах в інституті. На той час замовити спорядження було ніде, тому нас вважали «найбільш історичними». Коли в нас вже поступово почала формуватися думка про те, що необхідно було вдосконалювати обладунки, все ще звичайною справою було зустріти учасників подібних заходів, озброєних простою дерев’яною палицею та одягнених у балахони.».

Антон Трубников: «У нас було людей двадцять… хоча якщо рахувати серйозно активних, то близько п’ятнадцяти. Потім був двотисячний рік, і була епічна підготовка до мегавійни. Гра «Столітня війна» — всі до неї готувалися, всі старалися. Ми зробили собі кругові бармиці, ми зробили собі текстолітові мечі, гумові сокири. Загалом, ми старалися. Ми були всі англійцями в Гасконі, місто називалося Байонна. Там були… ну дуже строгие мастера. Приїхали ми на перший будівельний виїзд наприкінці березня місяця, тільки зійшов сніг, обходимо полігон – і наша стара фортеця, яка зображувала Чернігів стоїть цілісінька. Зазвичай місцеві розбирають усе по колодочці, а тут якось пощастило, жодної дошки не пропало. Уявляєте, яке це щастя! Ми подумали, що зараз тільки апгрейд зробимо – і можна одразу грати. І тут майстри кажуть – мовляв, ні, за нашою картою ваша фортеця має бути не тут. Подумаєш півтора кілометри пішки. Ми довго вмовляли, погрожували, плакали, але авторитету нам не вистачило. І ми всю цю фортецю по дощечці розібрали та перенесли на нове місце. Це був дубовий ліс, із гадюками та кліщами, сира земля.. Гадюки нікого, на щастя, не покусали, хоча ось особисто я змій дуже боюся.

По суті, «Столітня війна», перша маївка 2000 року – це була серйозна проба сил. Нам уже було по вісімнадцять років, у нас була гарна підготовка, у всіх усе було. Ми виглядали дуже чудово як для того року. За рахунок однакових щитів усім здавалося, що нас більше, ніж є. Дуже було приємно. Фактично це був розквіт нашої рольової кар’єри. До команди входив я, Олександр Білозор, Ігор Анікін, Вадим Ульяшов, Святослав Маланов, Олег Юрченко, Максим Мазур.

Війна тоді полягала в тому, щоб проломити стрій. І лише потім ми замислилися – а що ж далі? Але до цього було ще далеко. Тоді просто проломити стрій вважалося круто. Війна була хаотичною, проломлений стрій був фактично поразкою.

Правила були дурні. Прийшовши на облогу, нам треба було сорок разів постукати палицею у ворота, щоб вони вважалися відкритими. Ну, постукали, ворота відкрили. І ось ми вишикувалися в стрій, вони вишикувалися в стрій. Зажадали забрати хлопця без шолома – і побігли. А якщо ти увійшов у фортецю – ти переможець. Цій перемозі ми дуже раділи, потім гарно спілкувалися. Словом, добре було, були ще більш епічні виноси. Ми сформувалися остаточно як команда, раділи собі, нам здавалося, що крутіше нікуди – з усіма дружимо, всі поважають. Звісно, за цим мав настати спад. Але до спаду поки було далеко. Ми відчували себе командою, єдиним цілим, відчували, що все можемо.

Двотисячний рік був пам’ятний ще поїздкою на Урал, на велику всесоюзну Хішку. На нас уже на всіх були кольчуги, щоправда, з навитого дроту. Кольчуга була понад двадцять кілограмів, але я звик у ній бігати. Кольчуга надягалася на светр, і навіть шкіряні наручі в нас були. Ми вважали, що ХІ – це круто, що там величезний масштаб, усе по-іншому. На цю гру ми влилися в команду «Варяг» на чолі із Запорозьким. Подорож була цікавою, ми вперше побачили, як люди живуть, і ось тоді повіяло реконструкцією. Ми побачили вікінгів, правильні шмотки, мечі залізні у когось у клубі. Воно пахло чимось іншим, солідним, але лише пахло. А ось клубу «Князь» ще не було. Щоправда, між 1999 і 2000 роком ми намагалися зареєструвати громадську організацію «Сіверський воїн». «З ким воювати зібралися?» — запитали нас – і відмовили.

Ну а осінь 2000 року не відзначалася особливо нічим: ми надто розслабилися, зайнялися хто чим».