Народження клубу

Антон Трубніков: «За будь-якою активною діяльністю завжди настає спад. Так чи інакше. І ось кінець 2000 року в нас таким спадом і ознаменувався. Хоча…я зараз згадую, що в нас була епічна фотосесія – верхи на конях у лісі. На гру ми не поїхали, але влаштували собі тімбілдинг у лісі. Випивали, кричали кричалки – і взяли в оренду коней на чотири години. У нас із того часу купа фотографій, ось на їхній основі ми потім зробили перші рекламні оголошення.

А потім – у 2001 році ми вирішили, що діяльність треба продовжувати. І стали шукати приміщення.

У 131 школі, де ми намагалися домовитися про зал, нам пішли назустріч, але попросили принести довідку, що ми з якоїсь організації. Це було колишнє приміщення «Варяга», ідейне місце, тож втрачати його було не можна.

І ми розпочали процедуру реєстрації клубу. Придумали нову назву. Я особисто її придумав. Зібрали документи. Згідно з процедурою реєстрації, потрібно, щоб документи підписали три людини. У нашому випадку це був я, Олег Юрченко і Святослав Маланов. А мене обрали головою.

Як зараз пам’ятаю, методом повідомлення ми зареєструвалися – 40 гривень витратили на нотаріуса. 19 березня 2001 року клуб «Князь» офіційно народився.

Ось ці документи ми й принесли до школи разом із клопотанням від Комітету у справах сім’ї та молоді – і отримали зал.

Ми тоді зробили собі й рекламу – надрукували двоколірні оголошення про набір до клубу. І потім провели перші збори. Це було дуже круто – таким молодим хлопцям пробити стару школу, в якій раніше збирався такий впливовий клуб як «Варяг». Усі дуже раділи! Це ж альма-матер руху.

Ми почали тренуватися, займатися. Але довго це не тривало, бо за зал ніхто не платив, у мене почався складний період, і через несплату місяці через три нас закрили.

Зима 2001-2002 року минула тихо, і фактично ми випали з обойми.

А ось навесні 2002 року була гра. Вона називалася «Доломейн-2» і проходила на танковому полігоні десь під Харковом. Ми стояли з молодими «Йомсами». Була команда-солянка по факту. Від моєї старої команди залишився тільки Олег Юрченко і ще пара людей. У багатьох просто криза жанру була.

На «Доломейні» ми чудово тусувалися, хоча гра не була особливо клубним виїздом: активу залишилося «в строю» мало. Хто пішов до інших команд, хто зовсім відмовився від усього. Було все складно. Клуб «Князь» існував фактично на папері, активістів троє, і то найзахопленіший я. Загалом, особливо назвою ми не вихвалялися. Зате на «Доломейні» я взяв у полон цілу команду. Людей сорок. Це була команда гравця, відомого як Кельт. Звісно, обманом я їх узяв. Ми їх запросили в гості, забрали на вході зброю, а потім перебили. На цій же грі я ще Зотова взяв у полон… Гра була весела, ненапружна. Але без армії важко, дисципліни жодної. До клубу це має непряме відношення, хоча він уже був, було бажання його розвивати, не було, як здавалося, лише можливостей.

Восени-взимку 2002 року йду я з «хоббітки». Сів у тролейбус, а поруч зі мною сіли два хлопці й одна дівчина, стали говорити про рольові ігри.

Я зрозумів, що вони в темі, вирішив із ними познайомитися. Розвідувати, що вони про мене знають, говорив здебільшого дурниці, слухав про себе плітки. А потім один із них щось запідозрив і сказав: «Ой, по-моєму, це ти!». Я запропонував їм навчити їх битися, і загалом закінчилося тим, що вони запросили мене на своє тренування в ліс. Причому з’ясувалося, що це те саме місце, де я починав проводити тренування зі своєю командою, коли вони ще не були в русі.

«Поляна! – сказав я. – А ви чули, скільки історій про неї раніше ходило?». Загалом, виявилося цікаво.

Це було цікаво, хоча не дуже я в це вірив. На поляні виявилося безліч дуже різних людей. Я став виправляти їхні помилки, допомагати організовувати тренування…»

Ігор Гранков: «У нашій команді тоді всі були майже неформалами, бігали по кущах. За Антоном (Снайпером) спостерігали збоку. Пам’ятаю, першого вечора на поляні йому якийсь тип намагався показати стиль богомола й отримав у відповідь кромача щитом. Більше не намагався. У нас усе було зі змінним успіхом. А потім цей самий Снайпер почав тренувати нас. «Ви що! Він же такий і сякий!» — казали нам (сміється). Нам начебто було нормально. І ось я з Хабібулліним прийшов на друге тренування (перше вів Олексій Перехідник), а Антон нам: «П’ятдесят разів присядьте!». Ми присіли. Він нам знову: «А тепер ще п’ятдесят». Ми почали сердитися. Ми ж були вже не з нуля, у нас лісові турніри проводилися, навіть шоломи були якісь. Потім уже Антон нас розпитав, що ми вміємо, запропонував якісь варіанти.

Найбільш запам’ятовуване з мого першого тренування – це те, як ми після вправ сіли всі в ряд на колоду, й Олексій Перехідник сидів праворуч від мене. А зліва почали передавати пакет із якимось одягом, а Олексій передавати далі відмовився. «Прибери!» — каже. Я йому: «Передай!» А він у відповідь: «Прибери, я тобі по пиці дам!». Так спілкування почалося з того, що Олексій Перехідник хотів набити мені обличчя.

Антон дуже багато чого нам розповідав про те, що можна було б зробити – як кольчугу краще сплести, які речі можна зробити краще. А потім у лісі ми вже недовго тренувалися…»

Антон Трубніков: «Восени 2002 року – фактично час другого народження клубу. Я тільки почав у лісі з хлопцями тренуватися, і вже розумів, що все це розвалиться. Це нормально, часто так буває, але хлопці ж ідейні. Як і зі мною було – більшість тих, хто прийшов в один рік зі мною в рух, уже на той час із нього пішли. Розвал – поширена норма, але мені ж розвалюватися не хотілося. І тупо тусуватися з «Йомсами». А тут – хлопцям по 15-16 років, а мені 21-22, прекрасний час, прекрасний потенціал. Я розумів, що потрібен зал. І я став ходити по своєму району, натрапив на 99-ту школу, дуже швидко домовився. І вже 15 грудня в нас був спортзал, і ми почали збирати гроші на шафу, в якій зберігаємо спорядження досі».

Валентин Калін: «Передню стінку цієї шафи ми пішки тягли! Бачив би хтось збоку!».

Антон Трубніков: «Ось тоді й пішла активна фаза. Мої знання й досвід – і їхній ентузіазм, характерний для молодості, наші амбіції. Це виявилося дуже вдалим поєднанням. Пам’ятається, на найепічнішому нашому тренуванні було 35 людей одночасно. Звісно, не всі ці люди залишилися. З ветеранів клубу залишилося четверо, але ми дуже активно працювали, тренувалися, готували речі. Наближалася гра, до якої ми готувалися – «Гардаріка». Ми тоді навіть централізовано купували шоломи з бармицями та хромові чоботи. Замовляли сокири й мечі.

Взимку 2003 року ми ще вперше брали участь у турнірі від клубу «Князь». Це був турнір у школі на Салтівці – повноконтактний, але ще на дерев’яних палицях.

Як зараз пам’ятаю, щоранку ми приходили й щось робили, все просякло паленою гумою та шкірою. Хвилювалися, намагалися зробити все гарно. І ось настав час – і ми виїхали на гру.

Це була весна 2003 року. Бідний Олексій Перехідник усім наплів кольчуг, а поїхати не зміг, захворів. У нас були Ігор Перник, Святослав Маланов, Пузир, Володимир Будько, Олег Юрченко, Святослав Маланов та інші хлопці, усього одинадцять людей. А ще ми вивезли кабак.

На цій грі «Гардаріка» була така умова, що до 16 років не можна брати участь у бойовці. Мініган був головним майстром, Ірина Чорна була організатором. Ну, загалом можна було, головне – не дуже нахабніти. Просто всі казали, що їм шістнадцять. Хоча в нас хлопці деякі просто боялися Мінігана – він із пістолетом завжди ходить.. Казали: «Ой, я його боюся. А раптом вистрілить!.

А в нас ще давно було виведено таке правило: у кого обличчя не епічне, занадто добре, тому шолом прилюдно знімати не можна. У нас один хлопець при гостях так і ходив — у костюмі й шоломі.

Чим ми відзначилися, так це тим, що всі помітили, наскільки сувора в нас дисципліна. Серйозна армія.

Було багато смішних випадків. Ми всі придумали собі історичні імена, всі їх використовували. І неправильно було реагувати на справжнє ім’я, коли ти  в грі. І ось до мене звертаються: «Антон! Антон! – я мовчу. – Снайпер!» – я не відгукуюся, чекаю, коли правильно звернуться. Хлопці давай підказувати: «Ти йому скажи: «Князь!». Ну й чую я: «Князь, подай ганчірку!». Я подав, що мені залишалося.

Війна була теж цікава. Ми ще на «Доломейні» зрозуміли, що фортеця нічого не вирішує. Треба грати від атаки. І вирішили втілювати цю стратегію в життя. Самі фортецю будувати не стали, вирішили, що найкраще виносити інших.

Почали з ман’ячки. Вночі в команди «Ратибор», що стояла в Новгороді, ми вкрали ворота. Вранці до нас прийшли з’ясовувати стосунки. Ратибор увійшов до моєї палатки з натягнутим луком і стрілою на тятиві. Я заявив, що вбити мене в наметі нецікаво – хто це побачить?

А ось після того, як розвиднілося, почався бій. Ми зчепилися з «Ратибором» ще не доходячи до Новгорода. Щоправда, вони одразу відступили. Це був наш перший вихід строєм! Більш серйозний справжній бій відбувся наступного дня. Серйозний винос фортеці.

Завдання було таке – прийти нібито на переговори, коли наші противники опустять ворота – вбігти до фортеці не лише переговорникам, а всій команді. Для цього ворота треба було притримати. Коли нам це вдалося, почався бій».

Ігор (Тюлень): «Там ще були моделі човнів. І ось ми вночі пішли їх викрадати – усім молодим складом. Дорогою зустріли старших, які йшли тягти ворота Новгорода. І на зворотному шляху теж зустріли – коли бігли з цими «дракарами» І один у нас упав».

Антон Трубніков: «Пам’ятається, там ще дороги – це були річки. І ось ми сидимо на дорозі, повз пливе такий «дракар», і нам звідти кричать: «Ви сидите на річці!». А ми у відповідь: «А ви сидите на героїні!».

Ігор Гранков: «А ще смішно було. Йдемо ми дорогою, а назустріч нам троє в кілтах. «Ви хто?» — «А ми шотландці!». На грі «Гардаріка»! Ми на них рушили – і вони несподівано вчинили потрійне ігрове самогубство».

Антон Трубніков: «Кумедний момент був пов’язаний із кабаком. Ми наймали туди працювати тих, хто відсиджував строк у країні мертвих (мертв’яку). Але оскільки кабак був наш, вони працювали в нашому таборі. Ми до них добре ставилися, але вони працювали. Пам’ятаю, я так забрав із мертв’яка одного хлопця, який відмовився йти в полон і перерізав собі горло. Ось так, не миттям, то катанням – він таки в нас попрацював.

Гра була весела й епічна. Ми чудово пограли, поспілкувалися. Був гарний поєдинок у мене з кимось із білгородських гравців.

Із веселих моментів цієї гри – п’ятихвилинка анархії, яку ми проводили у своєму таборі. Кричали, кидалися ганчірками та яйцями, загалом, повністю «випустили пару».

Тоді ж ми провели власний невеличкий фестиваль. У нас був вечірній бенкет, удень – турнір, все, як годиться.

А далі настало літо 2003 року. І це було літо одкровень. Я працював, і в мого шефа був ноутбук. А в ноутбуці – діал-ап, найпросунутіший доступ до Інтернету, який тоді існував. Складно зараз у таке повірити, так? Я вперше зайшов на Яндекс, навіть не знав, що це таке. Яндекс вивів мене на ТожеФорум – і ось там я побачив масові гарні фотографії з «Виборга». Прийшов у захват – такі бої, всі в гарних обладунках. Треба їхати!»